Богдан-Зиновий Хмельницкий (2006)

В небольшой хате под Чигирином Богдан, затянутый в простую сорочку с вышитым воротом, точит саблю, пока его старший сын Тимош чистит конскую сбрую. «Батьку, якщо знову відправлять податок на сіль, хлопці з Січі не стерплять», — бурчить юнак, кидаючи ганчірку в дерев’яну миску. Жена Анна, закатавши рукава, ставить на стіл горщик із борщем, коситься на потертий лист з печаткою коронного гетьмана: «Ти ж знаєш, як вони зраджували твого батька. Чекати — це вже зрада». За вікном чути, як козаки біля колодязя спорять про те, чи варто виїжджати на зимівлю, поки поляки тримають у Дубно їхніх торгівців.

Під час ради у старшини на хуторі Суботів Іван Богун, обпікши пальці об люльку, хрипко сміється: «Король нам пише про «мир», а його жолніри вже грабують вози з зерном під Львовом». Хмельницький, розгортаючи карту на дубовому столі, пальцем втикає в район Жовтих Вод: «Тут їхні гармати — як дрова в степу. Візьмемо обоз, відріжемо від річки». Через тиждень, коли дощ розмиває шляхи, козацька кіннота, зав’язавши плаття мотузками, продирається крізь чагарники, щоб ударити з-під схилу. Після бою, розділяючи полонених, Богдан дивиться, як хлопчик-слуга польського шляхтича, обережно знімає з убитого перстень, шепочучи молитву рідною мовою.